Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь в конкурсе


Авторизация

Регистрация

Войти через loginza
Ваше имя
Ваш email
Пароль
Повторите пароль
Защитный код

Ворошиловград - Ворошиловград (отрывок)

03.12.2011
Обсудите эту работу с друзьями!
Оригинал: Ворошиловград, Сергій Жадан
Перевод с украинского: Константин Кучер
Телефоны существуют, чтобы с их помощью сообщать нам разные неприятности. Телефонные голоса звучат холодно и официально, официальным голосом проще пересказывать плохие новости.
Я знаю, о чем говорю. Всю жизнь я боролся с телефонными аппаратами, хотя и без особого успеха. Телефонисты всего мира так и продолжают отслеживают разговоры, выписывая себе на карточки наиболее важные слова и выражения, а в гостиничных номерах лежат сборники псалмов и телефонные справочники - все, что необходимо, чтобы не потерять веру.
Я спал в одежде. В джинсах и растянутой футболке. Проснувшись, ходил по комнате, переворачивал пустые бутылки из-под лимонада, стаканы, банки и пепельницы, залитые соусом тарелки, обувь, злостно давил босыми ногами яблоки, фисташки и жирные финики, похожие на тараканов. Когда снимаешь помещение и живешь среди чужой мебели, учишься бережно относиться к вещам. Я держал дома разный хлам, словно перекупщик, прятал под диваном граммофонные пластинки и хоккейные клюшки, оставленную кем-то женскую одежду и где-то найденные большие железные дорожные знаки. Я не мог ничего выбросить, потому что не знал, что из всего этого принадлежат мне, а что является чужой собственностью. Но с первого дня, с того самого мгновения, как я сюда попал, телефонный аппарат просто лежал на полу посреди комнаты, вызывая ненависть своим голосом и своим молчанием. Ложась спать, я накрывал его большой картонной коробкой. Утром выносил коробку на балкон. Дьявольский аппарат лежал посреди комнаты и навязчивым зуммером сообщал, что я кому-то нужен.
Вот и сейчас кто-то звонил. Четверг, пять утра.
Я вылез из-под одеяла, сбросил картонную коробку, взял телефон, вышел на балкон. Во дворе было тихо и пусто.
Через боковые двери банка вышел охранник, решивший устроить себе утренний перекур. Когда тебе звонят по телефону в пять утра, - не жди от этого ничего доброго. Сдерживая раздражение, поднял трубку. Вот так все и началось.
- Дружище, - я сразу узнал Кочу. У него был прокуренный голос, будто вместо легких ему когда-то вмонтировали старые и уже не раз «горевшие» динамики. - Гера, друг, не спишь? - Динамики хрипели и плевались согласными. Пять утра, четверг.
- Алло, Гера.
- Алло, - сказал я.
- Друг, - прибавил низких частот Коча, - Гера.
- Коча, пять утра, чего тебе надо?
- Гер, послушай, - Коча перешел на доверительный свист, - я не стал бы тебя будить. Здесь такая шняга. Я ночь не спал, понял? Вчера брат твой звонил.
- Ну?
- Короче, он поехал, Герман, - по ту сторону трубки тревожно замерло Кочино дыхание.
- Далеко? - сложно было привыкнуть к этим его голосовым перепадам.
- Далеко, Герман, - включился Коча. Когда он начинал новое предложение, голос его фонил. - То ли в Берлин, то ли в Амстердам, я так и не понял.
- Может, через Берлин в Амстердам?
- Может, и так, Гер, может, и так, - захрипел Коча.
- А когда вернется? - я успел расслабиться. Подумал, что это просто рабочий момент, что он просто сообщает семейные новости.
- По ходу дела, Гера, никогда, - трубка опять зафонила.
- Когда?
- Никогда, Гер, никогда. Он навсегда уехал. Вчера звонил, просил тебе сказать.
- Как навсегда? - не понял я. - У вас там все нормально?
- Да, нормально, друг, - Коча сорвался на высокие ноты, - все нормально. Вот только брат твой бросил здесь все на меня, ты понял?! А я, Гер, уже старый, сам - не потяну.
- Как бросил? - я не мог понять. - Что он сказал?
- Сказал, что в Амстердаме, просил позвонить тебе. Сказал, что не вернется.
- А заправка?
- А заправка, Гер, по ходу - на мне. Только я, - Коча опять прибавил к своему хрипению доверительности, - не потяну. Проблемы у меня со сном. Видишь, пять утра, а я не сплю.
- А давно он уехал? - перебил я.
- Да уже неделя, - сообщил Коча. - Я думал, ты знаешь. А здесь вот такая шняга выходит.
- А что он мне ничего не сказал?
- Я не знаю, Гер, не знаю, дружище. Он никому ничего не сказал, просто взял и свалил. Может, хотел, чтобы никто не знал.
- О чем не знал?
- О том, что он сваливает, - объяснил Коча.
- А кому какое до него дело?
- Ну, не знаю, Гер, - закрутил голосом Коча, - не знаю.
- Коча, что там у вас случилось?
- Гєр, ты же меня знаешь, - зашипел Коча, - я в его бизнес не лезу. Он мне не объяснял. Просто взял и свалил.
А я, дружище, сам - не потяну. Ты бы приехал сюда, разобрался на месте, а?
- В чем разобрался?
- Ну, я не знаю, может, он тебе что-то говорил.
- Коча, я не видел его полгода.
- Ну, я не знаю, - совсем растерялся Коча. - Гер, дружище, ты подъедь, потому что сам я – ну, никак, ты правильно меня пойми.
- Коча, что ты крутишь? - спросил я, наконец. - Скажи нормально, что там у вас случилось.
- Да все нормально, Гер, - Коча закашлялся, - все нормалёк. Короче, я тебе сказал, а ты уже смотри.
А я пошел, у меня клиенты. Давай, дружище, давай. - Коча бросил трубку.
Клиенты у него, подумал я. В пять утра.

*
Мы снимали две комнаты в старой выселенной коммуналке, в самом центре, в тихом дворе, засаженном липами.
Лёлик занимал проходную комнату, ближе к коридору, я жил в дальней, из которой был выход на балкон. Остальные комнаты коммуналки были наглухо закрыты. Что пряталось за дверями - никто не знал. Комнаты нам сдавал старый прожженный пенсионер, бывший инкассатор Федор Михайлович. Я его называл Достоевским. В девяностых они с женой решили уехать в эмиграцию, и Федор Михайлович выправил себе паспорт. Но, получив на руки новые документы, вдруг передумал куда-то уезжать, решив, что именно теперь время начинать новую жизнь. Так что в эмиграцию жена поехала сама, а он остался в Харькове - якобы стеречь квартиру.
Почувствовав свободу, Федор Михайлович сдал комнаты нам, а сам скрывался где-то на конспиративных квартирах.
Кухня, коридоры и даже ванна этого полуразрушенного жилища были забиты довоенной мебелью, истрепанными книгами и кипами журналов "Огонек". На столах, стульях и просто на полу была свалена посуда и цветная рвань, к которой Федор Михайлович относился нежно и выбрасывать не позволял. Мы - не выбрасывали, поэтому к чужому хламу добавился еще и наш. Шкафчики, полки и ящики стола на кухне были заставлены темными бутылками и стеклянными банками с прогорклым маслом и засахарившимся медом, уксусом и красным вином, в котором мы гасили окурки. Под столом перекатывались грецкие орехи и медные монеты, пивные пробки и пуговицы от армейских шинелей, с люстры свисали старые галстуки Федора Михайловича.
Мы с пониманием относились к нашему хозяину и его пиратским сокровищам, к фарфоровым фигуркам Ленина, тяжелым вилкам из фальшивого серебра, запыленным шторам, сквозь которые пробивалось, разгоняя по комнате пыль и сквозняки, желтое, как сливочное масло, солнце. Вечерами, сидя на кухне, мы читали надписи на стенах, сделанные Федором Михайловичем, какие-то номера телефонов, адреса, схемы автобусных маршрутов, нарисованные химическим карандашом просто на обоях, рассматривали вырезки из календарей и фотопортреты неизвестных родственников, пришпиленные им к стене кнопками.
Родственники выглядели строго и торжественно, в отличие от самого Федора Михайловича, который время от времени тоже забредал к своему теплому гнездышку, в скрипучих босоножках и пижонском кепаре, собирал за нами пустые бутылки и, получив бабки за очередной месяц, исчезал во дворе между лип. Был май, стояла теплая погода, двор зарастал травой. Иногда, ночью, с улицы заходили настороженные пары и занимались любовью на скамье, застеленной старыми ковриками. Иногда, под утро, к скамье приходили охранники из банка, сидели и забивали длинные, как майские рассветы, косяки. Днем забегали уличные псы, обнюхивали все эти следы любви и озабоченно выбегали назад - на центральные улицы города. Солнце поднималось как раз над нашим домом.

*
Когда я вышел на кухню, Лёлик уже отирался у холодильника в своем костюме - темном пиджаке, сером галстуке и безразмерных штанах,что висели на нем, как флаг в тихую погоду. Я открыл холодильник, бережно осмотрел пустые полки.
- Привет, - я упал на стул, Лёлик недовольно сел напротив, не выпуская из рук пакета с молоком. - Тут такое дело, давай съездим к моему брату.
- Зачем? - не понял он.
— Просто так. Посмотреть хочу.
- А что с твоим братом, какие-то проблемы?
- Да нет, все с ним нормально. Он в Амстердаме.
- Так ты хочешь к нему в Амстердам съездить?
- Не в Амстердам. Домой к нему. Давай на выходных?
- Не знаю, - заколебался Лёлик, - я на выходных собирался машину на станцию отогнать.
- Так мой брат и работает на станции. Поехали.
- Ну, не знаю, - неуверенно ответил Лёлик. - Лучше поговори с ним по телефону. И допив все, что у него ещё оставалось, добавил: - Собирайся, мы уже опаздываем.

*
Днем я несколько раз звонил брату. Слушал длинные гудки. Никто не отвечал. После обеда позвонил Коче.
Так же – бестолку. Странно, подумал, может, брат просто не берет трубку, у него роуминг. Но Коча должен быть на работе. Набрал еще раз, опять бестолку.
Вечером позвонил родителям. Трубку взяла мама.
Привет, - сказал я, - брат не звонил? Нет, - ответила она, - а что? Ну так, просто, - ответил я и заговорил о чем-то другом.
Следующим утром в офисе опять подошел к Лёлику.
- Лёлик, - сказал, - ну как, едем?
- Да ну, - заныл тот, - ну, ты что, машина старая, по дороге еще сломается.
- Лёлик, - начал жать я, - брат капитально отремонтирует твою машину. Давай, выручай. Не ехать же мне электричками.
- Ну, не знаю. А работа?
- Завтра выходной, не выёбывайся.
- Не знаю, - опять сказал Лёлик, - нужно поговорить с Борею. Если он ничем не напряжет.
- Пошли поговорим, - сказал я и потянул его в соседний кабинет.
Боря и Лёша - Болик и Лёлик - были двоюродными братьями. Я знал их с университета, мы вместе заканчивали историческое отделение....
Лёлик брата не любил. Да и меня, кажется, тоже...
Последние месяцы они с братом что-то мутили...
Так-то, я им доверял, хотя понимал, что пришло время искать себе нормальную работу.
Константин Кучер
Ворошиловград
Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини.
Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успіху. Телефоністи всього світу далі відслідковують розмови, виписуючи собі на картки найбільш важливі слова та вирази, а в готельних номерах лежать збірники псалмів і телефонні довідники — все, що необхідно, аби не втратити віру.
Я спав в одязі. В джинсах і розтягнутій футболці. Прокинувшись, ходив кімнатою, перевертав порожні пляшки з-під лимонаду, склянки, банки й попільниці, залиті соусом тарілки, взуття, злісно давив босими ногами яблука, фісташки й жирні фініки, схожі на тарганів. Коли винаймаєш помешкання і живеш серед чужих меблів, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома різний мотлох, мов перекупник, ховав під канапою грамофонні платівки й хокейні ключки, кимось залишений жіночий одяг і десь віднайдені великі залізні дорожні знаки. Я не міг нічого викинути, оскільки не знав, що з цього всього належить мені, а що є чужою власністю. Але з першого дня, від тієї миті, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на підлозі серед кімнати, викликаючи ненависть своїм голосом і своїм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кімнати і нав'язливим тріскотом повідомляв, що я комусь потрібен.
Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку.
Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір'ї було тихо і порожньо.
Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п'ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.
— Дружище, — я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. — Гєра, друг, не спиш? — Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П'ята ранку, четвер.
— Алло, Гєра.
— Алло, — сказав я.
— Друг, — додав низьких частот Коча, — Гєра.
— Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?
— Гєр, послухай, — Коча перейшов на довірливий свист, — я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.
— Ну?
— Коротше, він поїхав, Германе, — тривожно зависло по той бік Кочине дихання.
— Далеко? — складно було звикнути до цих його голосових перепадів.
— Далеко, Германе, — увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. — Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.
— Може, через Берлін в Амстердам?
— Може, й так, Гєр, може, й так, — захрипів Коча.
— А коли повернеться? — я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.
— По ходу, Гєра, ніколи, — слухавка знову зафонила.
— Коли?
— Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.
— Як назавжди? — не зрозумів я. — У вас там усе нормально?
— Да, нормально, друг, — Коча зірвався на високі ноти, — все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.
— Як кинув? — я не міг зрозуміти. — Що він сказав?
— Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.
— А заправка?
— А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, — Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, — не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.
— А давно він поїхав? — перебив я.
— Да вже тиждень, — повідомив Коча. — Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.
— А що, він мені нічого не сказав?
— Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.
— Про що не знав?
— Про те, що він увалює, — пояснив Коча.
— А кому яке діло до нього?
— Ну, не знаю, Гєр, — закрутив голосом Коча, — не знаю.
— Коча, що там у вас сталось?
— Гєр, ти ж мене знаєш, — зашипів Коча, — я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив.
А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?
— В чому розібрався?
— Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.
— Коча, я не бачив його півроку.
— Ну, я не знаю, — зовсім розгубився Коча. — Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.
— Коча, що ти крутиш? — запитав я нарешті. — Скажи нормально, що там у вас сталось.
— Да все нормально, Гєр, — Коча закашлявся, — все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись.
А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. — Коча кинув слухавку.
Клієнти у нього, подумав я. О п'ятій ранку.

*
Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами.
Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима — ніхто не знав. Кімнати нам здавав старий запеклий пенсіонер, колишній інкасатор Федір Михайлович. Я його називав Достоєвським. У дев'яностих вони з дружиною вирішили виїхати в еміграцію, і Федір Михайлович виправив собі паспорт. Але, отримавши на руки нові документи, раптом передумав кудись їхати, вирішивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до еміграції дружина поїхала сама, а він залишився в Харкові нібито стерегти квартиру.
Відчувши свободу, Федір Михайлович здав кімнати нам, а сам переховувався десь на конспіративних квартирах.
Кухня, коридори і навіть ванна цього напівзруйнованого помешкання були забиті довоєнними меблями, потріпаними книгами та стосами журналу «Огонёк». На столах, стільцях і просто на підлозі було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федір Михайлович ставився ніжно і викидати не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полиці й шухляди столу на кухні були заставлені темними пляшками та слоїками, в яких спалахували олія та мед, оцет і червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоські горіхи й мідні монети, пивні корки й ґудзики від армійських шинель, з люстри звисали старі краватки Федора Михайловича.
Ми з розумінням ставились до нашого господаря та його піратських скарбів, до порцелянових фігурок Леніна, важких виделок із фальшивого срібла, запилених штор, крізь які пробивалось, розганяючи кімнатою пил та протяги, жовте, ніби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухні, ми читали написи на стінах, зроблені Федором Михайловичем, якісь номери телефонів, адреси, схеми автобусних маршрутів, намальовані хімічним олівцем просто на шпалерах, розглядали вирізки з календарів та фотопортрети невідомих родичів, пришпилені ним до стіни кнопками.
Родичі виглядали строго й урочисто, на відміну від самого Федора Михайловича, котрий час від часу теж забрідав до свого теплого гнізда, в рипучих босоніжках і піжонському кепарі, збирав за нами порожні пляшки і, отримавши бабки за черговий місяць, зникав на подвір'ї між лип. Був травень, трималась тепла погода, подвір'я заростало травою. Іноді, вночі, з вулиці заходили насторожені пари й кохались на лавці, застеленій старими килимками. Іноді, під ранок, до лавки приходили охоронці з банку, сиділи й забивали довгі, як травневі світанки, косяки. Вдень забігали вуличні пси, обнюхували всі ці сліди любові й заклопотано вибігали назад — на центральні вулиці міста. Сонце підіймалось якраз над нашим будинком.
*

Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника в своєму костюмі — темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відкрив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.
— Привіт, — я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. — Тут така справа, давай до брата мого з'їздимо.
— Для чого? — не зрозумів він.
— Просто так. Подивитись хочу.
— А що з твоїм братом, проблеми якісь?
— Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.
— Так ти в Амстердам хочеш до нього з'їздити?
— Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?
— Не знаю, — завагався Льолік, — я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.
— Так мій брат і працює на станції. Поїхали.
— Ну, не знаю, — невпевнено відповів Льолік. — Краще поговори з ним по телефону. — І допивши все, що в нього було, додав: — Збирайся, ми вже запізнюємось.
*
Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі.
Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату.
Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама.
Привіт, — сказав я, — брат не дзвонив? Ні, — відповіла вона, — а що? Та так, просто, — відповів я і заговорив про щось інше.
Наступного ранку в офісі знову підійшов до Льоліка.
— Льолік, — сказав, — ну як, їдемо?
— Та ну, — занив той, — ну ти що, машина стара, ще заламається по дорозі.
— Льолік, — почав тиснути я, — брат зробить твоїй машині капітальний ремонт. Давай виручай. Не їхати ж мені електричками.
— Ну, не знаю. А робота?
— Завтра вихідний, не вийобуйся.
— Не знаю, — знову сказав Льолік, — потрібно поговорити з Борею. Якщо він нічим не підпряже…
— Пішли поговоримо, — сказав я і потягнув його в сусідній кабінет.
Боря і Льоша — Болік і Льолік — були двоюрідними братами. Я знав їх з університету, ми разом закінчували історичне відділення...
...Льолік брата не любив. Та й мене, здається, теж.
...Останні місяці вони з братом щось мутили.
Загалом, я їм довіряв, хоча й розумів, що час шукати собі нормальну роботу.
Сергій Жадан
Сергій Жадан
Вернуться к началу перевода
Обсудите эту работу с друзьями!
 
  При использовании авторских материалов указание автора
и ссылка на страницу конкурсной работы обязательны
Ваши голоса
Блестяще! 0 голосов
 
30 баллов за голос
Что-то в этом есть 1 голос
 
20 баллов за голос
Не впечатлило 1 голос
 
10 баллов за голос
Разочаровало 0 голосов
 
5 баллов за голос
Статистика     *данные на 02:00 (Москва, GMT+3)
Место в рейтинге Проза: 196
Средняя оценка: 15.00
Итоговая оценка: 3.75
Общее число оценок: 2
Число комментариев: 0
Число посещений страницы: 1050
< Предыдущий перевод Следующий перевод >
Обсуждаем эту и другие работы на Форуме Конкурса >>>
Комментарии:    0
Нет комментариев
Подписаться на новые комментарии к этой работе
Добавить комментарий
Ваше имя Обязательное поле
Ваш email Обязательное поле    Ваш email не будет опубликован
Комментарий:
Защитный код
Обсуждаем эту и другие работы на Форуме Конкурса >>>

 

 

Статистика конкурса

всего (сегодня)
Пользователи: 127 (0)
Переводы: 0 (0)
Комментарии: 12372 (0)
Иллюстрации: 0 (0)

Партнеры конкурса